Моральне виховання в сім'ї

 «Я» ВАШОЇ ДИТИНИ

 

Людська особистість — це органічне, нерозривне ціле, у якому переплітаються та взаємодіють часом найрізноманітніші, але найтіснішим чином пов’язані якості — і гарні, й погані.

 

Кожна мати, кожен батько прагнуть виростити свою дитину, своє майбутнє, такою людиною, яка була б наділена лише позитивними якостями — доброю, щирою, сердечною, здатною на співчуття, розуміння ближнього,— всіма тими чинниками, які ми називаємо людяністю, моральністю, загальнолюдськими цінностями. І це не дивно: адже тільки на таку людину, близьку їм не лише фізично, а, насамперед, духовно,— зможуть розраховувати батьки в літньому віці; лише така особистість зможе принести користь суспільству, державі, стати її гідним громадянином.

 

Кожна дитина — особливий, неповторний індивідуум. Є батьки, які впевнені: бувають діти самі по собі хороші й самі по собі погані. Але це помилкова думка. «Самих по собі» дітей не буває. Визначальну роль відіграє батьківський вплив. І всі враження дитини, його світосприймання, світовідчуття залежать майже цілком від сім’ї. Якщо взяти такі риси характеру, як доброта, чуйність, щедрість, жадібність, байдужість, егоїзм, гуманність, замкненість, товариськість та ще багато важливих рис особистості, неважко побачити, що всі вони лежать на межі «я» і «не я», на лінії зіткнення та взаємодії особистості з навколишнім світом.

 

БАТЬКИ ТА ДІТИ — ШЛЯХИ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ

 

Немає таких батьків, які свідомо добивалися, щоб їх дитина росла черствою, грубою, злою. Ні, її щиро хочуть бачити лагідною, чуйною, доброю і по мірі сил, вільного часу, педагогічної інтуїції займаються плеканням позитивних якостей. Але в одних батьків, здавалося б, всупереч їх старанням, нічого не виходить. В інших же, навпаки, без особливих зусиль все йде як слід. Значить, у цих, інших, інша, більш здорова атмосфера в родині. Але, окрім того, успішність виховання означає, що дитина від народження зайняла вірне місце в емоційній структурі сім’ї, що близькі знайшли та утвердили у спілкуванні з нею правильний тон.

 

Дитина — ще не доросла людина. Її слід любити. Більш того, її треба поважати, про що часто не здогадуються найніжніші батьки, примудряючись суміщати пристрасну прихильність до дитини з приниженням її гідності, ігноруванням її суджень, думок, прагнень. Дитина болісно сприймає таке ставлення, особливо в молодшому віці, коли світовідчуття загострюється і відбувається інтенсивне формування моральних основ особистості. Ніякої зневаги, ніякого пригнічення з боку дорослих не повинно бути. Під пригніченням ми розуміємо постійні нагадування дитині про її залежне положення, зловживання своєю владою над нею, надмірні покарання тощо. Звичайно, дитина має слухатися батьків, але не бути рабом, а підкорятися родинній дисципліні, яка, як правило, накладає певні обов’язки на всіх членів сім’ї. Дитина не повинна відчувати якусь особливу виключність свого положення серед дорослих — ні в хороший, ні в поганий бік, а бути членом невеликого, але міцного колективу. Вона повинна мати право на власне дитяче життя, але ні в якому разі не позбавляти особистого життя батьків, не перетворюватися у єдиний сенс їх існування.

 

У міру того як дитина навчається доброти, уважності, чуйності, як формуються у неї поняття про позитивне та негативне, складається і моральна категорія її совісті.

 

Переживання сина через недостойну поведінку — переживання у вищій мірі благотворні. Знаючи це, багато батьків прагнуть за всякого зручного випадку посилити відчуття сорому в дитини шляхом довгих докорів та пояснень, від чого їй та чому має бути соромно. Але совість, сором — чуття потаємні, їх рідко виставляють напоказ, а навпаки, намагаються приховати від сторонніх. Дотик до цього сокровенного має бути тактовним, обережним та коротким. Поки ви тривало соромите дитину, совість, замість того щоб заговорити голосніше, часто зовсім замовкає, змінюючись нудьгою та роздратуванням.

 

Підсумки зборів.

 

Василь Сухомлинський писав: «... Вища мудрість батьківської любові полягає в тому, як ми, батьки і матері, вміємо розкрити перед нашими дітьми справжні джерела радощів життя, у чому бачать і відчувають діти радощі буття. Дитяче щастя за своєю природою егоїстичне. До тих пір, поки вона не відчула, не пережила на власному досвіді (а досвід сам по собі, стихійно ніколи не приходить), що найважливіше джерело її особистої радості — це праця і піт старших, вона буде глибоко переконана в тому, що мати і батько існують лише для того, щоб приносити їй радість.

 

Учити дитину бачити і відчувати людей — це одна з найважливіших речей у важкій справі виховання людини. Батьківська любов повинна бути такою, щоб у дитини пробуджувалася чулість серця до навколишнього світу, до всього, що створює людина, що служить людині і, зазвичай, насамперед до самої людини. ... Виховання людського благородства в дитячому серці починається з максимального олюднення її ставлення до людей, одухотворення цього ставлення чистими, високими почуттями поваги до людини, і насамперед поваги до матері й батька. Переживаючи безкорисливу радість творення добра, дитина набуває дорогоцінного багатства душі: вона відчуває серцем, коли й де товаришеві, другові, милім людині, що жине поруч, треба допомогти. Дитина, що зазнала потреби робити добро, потреби в людині,— стає дуже проникливою, сприйнятливою, чутливою до навколишнього світу, до людей, до вчинків, подій, до стосунків між людьми. Які чутливі діти, що пережили радість творення добра для людей, до прикрощів, негод матері, батька! Вони відчувають, що стомлені на роботі мати і батько потребують відпочинку, що тиша, спокій, чистота в домі, краса — важливі умови тієї повноти духовного життя, яку треба дати матері й батькові. Діти, що пізнали радість творення добра для людей, серцем відчувають, що їхня погана поведінка, погані успіхи в навчанні — усе це засмучує матір і батька, а засмутити найближчу, найдорожчу людину для сердечної чуйної дитини рівнозначно злому, поганому вчинкові.

 

... Що ж ми залишаємо в серцях своїх дітей, батьки? — давайте частіше ставити самим собі це запитання. Будемо залишати в їх серцях моральні цінності, створені, добуті, вистраждані нашим народом за його багатовікову історію, за століття його боротьби, що утверджує високу гідність Людини. Будемо пам’ятати завжди, що найвища й найпочесніша творчість у нашому суспільстві — це творення людини».

 

Керуймося цими порадами, і діти стануть ближчими до нас і більш відкритими для добра.